Управління хаосом

Бьон-Чхоль Хан назвав «позитивним насильством» – підпорядкування через спокусу зручності та соціального схвалення (Хан, Бьон-Чхоль. Топологія насильства. Критика суспільства позитивності пізнього модерну – Byung-Chul Han. Topology of Violence, 2018).

Згідно з ним, Матриця сьогодні діє не через заборони та примус, а через спокусливі стратегії саморозвитку. Вона стає позитивним насильством, що змушує людину підкорятися добровільно – через обіцянки успішності, визнання та щастя.

Навіть протести проти Матриці стають її інструментом: коли ті чи інші активісти потребують реформ, їхні вимоги миттєво зводяться до формату петицій та онлайн-голосувань, переводячи бунт на поле бюрократичних процедур.

Сучасні інтернет-платформи та соціальні мережі дозволяють конвертувати різноманітний активізм у кліки: підписи, лайки, репости. Це створює ілюзію участі, але вихолощує політичну енергію, перетворюючи її на основу для маніпуляцій.

Зростаючому впливу Матриці протистоїть концепція Цивілізму. Цивілізм змінює роль інформації та знань у суспільстві. Це світ, де знання – не лише актив, а й моральний обов’язок, коли розвиток цивілізації залежить не від політичних чи технічних рішень, а від здатності мислити глибоко, спільно і трансцендентно.

В книзі дається стислий опис:

- «алгоритмізованого суспільства» (Матриці) – його складної гри з кіберуправлінням суспільством та маніпулюванням свідомістю через «когнітивні ілюзії»;

- Цивілізму – системи глобального управління непередбачуваним світом та стихійним порядком на основі суверенітету особистості.

Самарі

1. Концептуальні засади

Автори книги «Управління хаосом…» вибудовують фундаментальну концепцію переходу від індустріальної та постіндустріальної логіки до цифрово-нейроінституційного типу суспільства, у якому центральним елементом стає цифрова особа — новий суб’єкт соціально-економічних і правових відносин. Цифрова особа не просто користувач технологій, а інтегрований носій енергії, знань, етики та цифрової власності, що бере участь у формуванні нових інститутів взаємодії.

На відміну від класичних підходів, у яких людина розглядається як об’єкт ринку чи елемент економічної системи, автори вводять антропоцентричну цифрову парадигму. У ній людина — не пасивний учасник, а активний творець цифрового простору, у якому її дії закріплюються через цифрові контракти, етичні алгоритми та нейрополіцентричні інститути. Саме ці інститути створюють основу для саморегуляції суспільних процесів, не порушуючи свободи особистості, але водночас забезпечуючи рівновагу між свободою, рівністю та справедливістю.

Ключовою ідеєю є перехід від хаосу до системного балансу, який не досягається через примус чи адміністративне управління, а через нейроінституційне саморегулювання — узгодження енергетичних, когнітивних та інформаційних потоків у межах цифрового суспільства. Автори підкреслюють, що хаос — не руйнівний стан, а енергетичний резерв, із якого народжується новий порядок, якщо енергія хаосу спрямовується через етичний алгоритм цивілізму.

Цей підхід формує основу Цифрової інституційної платформи (ЦІП), у якій усі процеси — від прийняття рішень до реалізації міжнародних проєктів — відбуваються на основі цифрових реплікацій (моделей поведінки та управління, створених нейромережею) і цифрових патернів (закономірностей соціальних процесів, виведених із аналізу великих даних). Така система дозволяє координувати людські, фінансові та природні ресурси в реальному часі, зберігаючи баланс між індивідуальними й колективними інтересами.

Автори пропонують нову онтологію суспільного розвитку, де економіка перестає бути лише сферою виробництва матеріальних благ, а стає енергетичною системою, що відображає рівень узгодженості етичних, когнітивних та технологічних компонентів. У такій системі вартість перестає бути лише грошовим еквівалентом — вона стає мірою взаємодії енергії та етики, що формує цифрову власність як основу цивілітарних відносин.

У межах цієї концепції соціальний розвиток визначається не кількістю ресурсів, а якістю алгоритмів їх використання. Тому головною метою цивілізму стає створення етико-алгоритмічного порядку, де кожна дія — від інвестицій до управлінських рішень — проходить через етичний фільтр цифрової відповідальності.

Цифрове суспільство, за Ратушиним і Поленком, — це не просто технологічна еволюція, а нова цивілізаційна модель, у якій інформація, етика й власність поєднуються в єдину систему. Її рушієм є не штучний інтелект сам по собі, а взаємодія між людиною, ШІ та цифровими інститутами, які здатні створювати нейроінтелектуальні баланси на всіх рівнях — від локального до глобального.

Звідси випливає головна теза авторів:

«Хаос не є руйнуванням, а середовищем для народження нових форм порядку, якщо його енергія підпорядкована етичному алгоритму цивілізму».

Цей принцип відображає нову філософію стійкого розвитку, у якій етика виступає не як зовнішня норма, а як вбудований регулятор цифрового суспільства. Таке бачення дозволяє перейти від «політики контролю» до політики узгодженості, де цифрова особа стає носієм не лише прав, але й алгоритмічної відповідальності перед спільнотою.

Таким чином, концептуальні засади книги створюють метатеоретичну рамку, у якій поєднано економіку, право, етику та технологію в єдину систему. Це не просто новий тип управління, а новий рівень організації цивілізації, що спирається на три постулати цивілізму:

Свобода — як енергія інновацій.
Рівність — як структурний баланс можливостей.
Справедливість — як етична пропорція взаємодій.

2. Цивілізм і ноосфера як система (розширений варіант, ~2 сторінки)

У цьому розділі автори розкривають фундаментальну ідею цивілізму — нової парадигми суспільного розвитку, яка постає як синтез свободи, рівності та справедливості в умовах цифрової епохи. Цивілізм визначається не як політична доктрина чи соціальна теорія, а як метасистема регуляції енергії людського і штучного інтелекту, що забезпечує рівновагу між етичним і технологічним началами цивілізації.

У центрі моделі цивілізму перебуває людина як цифрова особа, носій власної енергії, інтелекту та етики, здатна взаємодіяти з іншими через цифрові інститути. У межах цієї системи етика стає операційною категорією — тобто не лише моральним орієнтиром, а й функціональною частиною цифрових процесів, що визначає, які рішення допускаються алгоритмом, а які — ні. Таким чином, цивілізм формує нову ноосферу — етико-інтелектуальний простір, де гармонія між людиною, технологією та природою досягається через цифрову узгодженість.

Спираючись на ідеї Володимира Вернадського, автори показують, що ноосфера — як сфера розуму — у XXI столітті проходить етап трансформації в нейроноосферу. Якщо класична ноосфера об’єднувала людський інтелект, культуру та природу, то нейроноосфера поєднує людський, штучний та колективний інтелект у єдину систему когнітивного обміну. Саме в ній розгортається цифрова еволюція цивілізму, де головним ресурсом стає не матеріальна сировина, а інтелектуальна енергія та етична компетентність.

Цивілізм виступає як архітектура нової ноосферної взаємодії, де кожен акт мислення, комунікації чи економічного обміну має етичний вимір. Автори вводять поняття етичного алгоритму, який визначає траєкторію розвитку не лише окремої людини, а й цілих соціальних систем. Такий алгоритм, у термінах цифрової інституційної платформи (ЦІП), діє як механізм нейроузгодженості — він дозволяє балансувати між енергією свободи (інновації), структурою рівності (спільна участь) і мірою справедливості (розподіл результатів).

У порівнянні з класичними моделями ноосферного мислення, підхід Ратушина і Поленка радикально розширює межі ноосфери, включаючи в неї не лише людську діяльність, а й інтелектуальні системи ШІ, цифрові інститути, нейромережеві екосистеми та цифрову власність як елемент інституційної пам’яті людства. Таким чином, ноосфера перестає бути філософською метафорою — вона стає технологічною реальністю, у якій діють принципи цивілізму як універсальної моделі співіснування.

Автори пропонують розглядати цивілізм як форму саморегуляції ноосфери, де кожна взаємодія — це обмін не лише інформацією, але й етичною енергією, що визначає якість цифрового простору. Кожна дія цифрової особи залишає реплікаційний слід — форму цифрового патерну, який впливає на еволюцію соціальної системи. Таким чином, цивілізм забезпечує зворотний зв’язок між етикою та технологією, створюючи самопідтримувану модель розвитку, у якій технологічний прогрес не знищує людину, а розкриває її духовний і творчий потенціал.

Нейроноосфера, за визначенням авторів, — це інтегральна когнітивна структура, у якій відбувається постійний обмін сигналами між людською свідомістю, штучним інтелектом і цифровими інститутами. Її основна функція — забезпечення когнітивної та етичної узгодженості у процесі глобального розвитку. Вона виконує роль нового регулятора світового порядку, у якому рішення приймаються не шляхом політичної боротьби, а шляхом нейроетичного консенсусу — узгодження на рівні смислів, цінностей і цифрових патернів.

Таким чином, цивілізм і ноосфера постають як єдина еволюційна система, у якій поєднуються гуманістичний і технологічний виміри. Цивілізм задає етичну архітектоніку цифрової ноосфери, а нейроноосфера надає їй когнітивну динаміку та універсальний механізм саморегуляції.

Головна теза розділу полягає в тому, що цивілізм — це не просто філософська ідея, а практична модель нової цивілізації, де гармонія між людиною, технологією та природою досягається через етичне програмування соціальних процесів. У цій системі мир є не політичним станом, а результатом нейроетичної рівноваги, що підтримується через постійний когнітивний обмін у межах глобальної ноосфери.

«Ноосфера ХХІ століття — це не просто сфера розуму, а сфера етики.
Цивілізм — її операційна система».

3. Нові економічні моделі (розширений варіант, ~2 сторінки)

У цьому розділі автори розкривають становлення нейроінституційної економіки — нової форми соціально-економічного устрою, у якій базові ресурси, відносини та механізми управління набувають цифрового, етичного та когнітивного виміру. Цей підхід виходить за межі класичної економіки капіталу, праці й товару, формуючи економіку енергії, знань та довіри. У центрі цієї системи перебуває цифрова особа як активний суб’єкт, що володіє не лише власністю, а й інтелектуальною, етичною та соціальною енергією, здатною генерувати нову вартість — нейровартість.

Автори показують, що ключова відмінність цієї моделі полягає у зміні природи власності. Якщо традиційна власність ґрунтується на праві володіння матеріальними активами, то у цифровій економіці вона набуває форми цифрових кодів власності (Md) — інформаційних структур, які описують, захищають і реплікують активи у межах Цифрової інституційної платформи (ЦІП). Це дозволяє забезпечити трансграничну легітимність власності та створює підґрунтя для економічної автономії цифрових осіб.

Класичні ринкові механізми — попит, пропозиція, конкуренція — у нейроінституційній економіці трансформуються у механізми когнітивної взаємодії, де обмін відбувається не лише товарами, а смислами, алгоритмами, етичними сигналами. Відтак управління у цій системі здійснюється не через примус чи адміністративні накази, а через алгоритмічні та етичні патерни (Ap, Ct), які задають допустимі траєкторії поведінки цифрових осіб у межах поліцентричних інститутів (ЦПІ).

Особливу увагу приділено поняттю нейровартісної продуктивності (NVP) — інтегрального показника, що відображає не лише економічний результат діяльності, а й етичну, соціальну та інтелектуальну якість внеску особи чи інституту. У класичній економіці продуктивність оцінюється через прибуток чи ефективність виробництва, натомість у нейроінституційній системі — через взаємодію п’яти параметрів:
інтелектуальної енергії (Ei), інтелектуальної власності (Is), алгоритмічних патернів (Ap), етичного капіталу (Ct) та цифрових кодів матеріальної власності (Md).
Ця модель відображається у формулі:

NVP = f(Ei, Is, Ap, Ct, Md)

де функція f описує динамічний баланс між знанням, етикою, алгоритмами та ресурсами.

У цьому контексті прибуток перестає бути єдиним показником економічної успішності. Натомість автори вводять поняття нейровартісного доходу — інтегрального результату, який враховує як матеріальні, так і нематеріальні здобутки. Таке бачення переводить фокус із короткострокового прибутку на довгострокову стійкість, інституційну етику та соціальну гармонію.

Другою ключовою категорією виступає цифрова стійкість (Rs), що описує здатність системи витримувати зовнішні та внутрішні збурення, зберігаючи при цьому свою функціональність. Автори формулюють модель стійкості у вигляді:

Rs = α × Cs + β × Ts⁻¹ + γ × (E + I) – δ × R

де Cs — когнітивна синергія, Ts⁻¹ — зворотна складова часу (тобто швидкість реалізації рішень), E + I — енергія та інформаційний потік системи, R — ризик дестабілізації, а коефіцієнти α, β, γ, δ відображають відносну вагу кожного чинника.
Ця формула дозволяє оцінювати не лише технічну чи фінансову стабільність, а й соціально-етичну динаміку системи, оскільки швидкість прийняття і реалізації рішень у цифровому середовищі безпосередньо впливає на її життєздатність.

Автори також розвивають ідею балансу тріади цінностей (свобода — рівність — справедливість) як економічного індикатора. У традиційних системах свобода часто веде до нерівності, а спроби досягти рівності — до втрати ефективності. У цифровій економіці цивілізму ця суперечність долається через нейроетичну узгодженість, коли алгоритми самі регулюють межі свободи, виходячи з принципу етичної справедливості.

Важливим елементом нейроінституційної економіки є фіскальна нейтральність ЦІП, згідно з якою проєкти, що реалізуються в межах Міжнародного Хабу сталого розвитку, тимчасово звільняються від оподаткування до моменту передачі їх державним або муніципальним структурам. Такий механізм забезпечує преференційний режим інновацій і дозволяє акумулювати ресурси для розбудови інфраструктури без податкового навантаження. Це не є ухиленням від податків, а частиною міжнародної моделі фінансової безпеки, що сприяє реалізації програм сталого розвитку.

Окремо розглядається питання інституційної стабільності у глобальній системі, яка досягається через взаємодію поліцентричних інститутів, здатних самостійно приймати рішення, координувати дії та підтримувати баланс між локальними і глобальними цілями. У цьому контексті Хаб сталого розвитку виступає не лише як координаційний центр, а як модель нової світової економічної архітектури, що базується на принципах когнітивної взаємодії, цифрової власності та етичної синергії.

Узагальнюючи, автори підкреслюють:
нейроінституційна економіка — це економіка балансу, а не конкуренції;
економіка етичних обмежень, а не примусу;
економіка співдії, а не експлуатації.

Її мета — створення глобальної стійкої екосистеми, у якій енергія знань, етики та технологій перетворюється на універсальний ресурс сталого розвитку.

«Нова економіка не вимірюється грошима — вона вимірюється довірою,
етикою та здатністю системи зберігати рівновагу у цифровому світі».

4. Інклюзивна безпека

У цьому розділі автори розгортають нове розуміння безпеки як інтегрального стану суспільства, що базується не на примусі, а на етичній узгодженості, когнітивній стабільності та цифровій відповідальності. Інклюзивна безпека трактується як багатовимірна система, у якій взаємодіють інституційні, соціальні, економічні та технологічні рівні управління, об’єднані спільним етичним алгоритмом.

Основою такої системи є етичний код нейроінститутів — сукупність правил, що формують моральну архітектоніку цифрового простору. Цей код забезпечує, щоб усі процеси — від розподілу ресурсів до ухвалення рішень — відповідали принципам свободи, рівності та справедливості. Таким чином, безпека перетворюється на етико-інституційну категорію, що забезпечує довіру й стабільність не через страх чи контроль, а через взаємну відповідальність.

Децентралізоване управління стає головним механізмом інклюзивної безпеки. У моделі, запропонованій авторами, функції прийняття рішень розподіляються між поліцентричними інститутами, які взаємодіють через Цифрову інституційну платформу (ЦІП). Це дозволяє формувати нейронну рівновагу між глобальними і локальними центрами впливу, забезпечуючи сталість без надмірної централізації влади.

Ключовим елементом розділу є концепція цифрової імунізації проєктів — механізму, який захищає інституційні ініціативи від деструктивних впливів, зокрема надмірного фіскального тиску, політичних ризиків чи зовнішніх маніпуляцій. Автори розробляють правову модель імунітету від оподаткування для проєктів сталого розвитку, що діють під егідою Міжнародного Хабу управління проєктами сталого розвитку. Такий імунітет діє до моменту офіційної передачі проєкту державним або муніципальним органам, забезпечуючи фінансову стабільність і безперервність процесів реалізації.

Ця система створює умови, за яких безпека стає інклюзивною — тобто охоплює не лише держави чи корпорації, а й цифрових осіб, громади, етичні інститути та інтелектуальні системи. У цьому розумінні безпека — це форма моральної екосистеми, де стабільність підтримується не через контроль, а через узгоджене функціонування алгоритмів, етичних норм і цифрової власності.

Таким чином, автори формують нову парадигму безпеки — від силової до нейроетичної, де головним принципом виступає гармонійне співіснування, а не домінування; взаємна довіра, а не примус; імунітет розвитку, а не контроль над ростом.

5. Суверенітет особистості

Одним із головних внесків книги є поняття суверенітету цифрової особи — здатності людини самостійно визначати траєкторію своєї участі у цифровому суспільстві, контролювати власні дані, ресурси, репутацію та взаємодії.
Цей підхід формує нову правову основу, що виходить за межі традиційного державного суверенітету, створюючи умови для постнаціональної кооперації.

6. Практичне значення

У прикладному вимірі книга описує створення Міжнародного Хабу з управління проєктами сталого розвитку, який має:

· власну інституційну юрисдикцію;

· механізми міжнародного партнерства;

· систему ЦІП для управління цифровими контрактами та власністю.

Модель Хабу виступає прототипом нової глобальної архітектури сталого розвитку, що інтегрує держави, корпорації, громадянське суспільство і ШІ.

7. Аналітичні висновки

1. Хаос стає керованим лише тоді, коли інформаційні та енергетичні потоки підпорядковані етичним патернам цивілізму.

2. Ноосфера у цифровому вимірі — це простір кооперації, а не конфлікту; баланс енергії, інформації та етики.

3. Цифрова власність і нейроекономічні моделі забезпечують перехід до нової форми міжнародної стабільності.

4. Суверенітет особистості стає базовою одиницею нового міжнародного права.

5. Інституційна архітектура Хабу пропонує практичну реалізацію ноосферної ідеї через цифрову платформу сталого розвитку.

8. Значення праці

Книга «Управління хаосом – Ноосфера та Цивілізм» відкриває новий напрям у глобальній політичній економії — нейроцивілізаційний підхід.
Вона формує методологію для побудови:

· цифрової економіки довіри,

· міжнародної етики відповідальності,

· нейронної системи безпеки як інструменту сталого розвитку.

Це — маніфест нової епохи, де управління хаосом відбувається не через примус, а через синхронізацію свідомості, інформації та етики.

Managing Chaos – Noosphere and Civilism: New Economy, Inclusive Security and Individual Sovereignty

УДК 32+340.15:007.2

Терміни, які використовуються в книзі:

Ноосфера:

Актуальність, мета та ідея

Хто проєктує майбутнє? Боротьба протилежностей: Цивілізм проти Матриці «алгоритмізованого суспільства»

Самарі

5. Суверенітет особистості

6. Практичне значення

7. Аналітичні висновки

8. Значення праці